Сьогодні – День пам’яті основоположника української естрадної музики Володимира Івасюка
Тодішня система не могла змиритися із тим фактом, що Івасюк – звичайний хлопчина з Буковинсього села, син сільських учителів – став кумиром для мільйонів шанувальників його таланту, творячи пісні не про ударників соцзмагань, не про вождів пролетаріату, а про свою прекрасну Україну та її народ.
За спогадами очевидців, коли у 1970 році «Червону руту» у виконанні Назарія Яремчука та Василя Зінкевича транслювали з Театральної площі у Чернівцях на всю Україну, на прилеглих вулицях зупинився автомобільний рух. Люди хотіли почути ПІСНЮ.
У 1971 році «Червона рута» стає переможцем першої радянської «Пісні року».
Її підхопили не тільки по всьому тодішньому Союзу, від Балтики до Камчатки, вона вихлюпнулась на світові обшири. І це був прецедент в історії радянської естради. До того часу жоден композитор в СРСР не завойовував такої любові та шани по цілому світу…
«Разом з Василем Стусом, Григорем Тютюнником, Сергієм Параджановим, Іваном Миколайчуком він творив обличчя української культури. Культури високого духовного пориву, яка може зробити честь будь-якій цивілізованій нації… « (Із книги Оксани Григорець «Володимир Івасюк. Життя – як пісня»).
В історії сучасної української естради Володимир Івасюк назавжди лишиться її основоположником, автором 107-х пісень, 53-х інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Віртуозний скрипаль, він також чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував власні пісні.
«Два перстені», «Водограй», «Балада про дві скрипки», «Я піду в далекі гори», «Ватра», «Вогні Львова», «Елегія» – ці, та багато-багато інших пісень Івасюка увірвалися в українську естраду тодішніх 70-х років широким бурхливим потоком, полонили слухачів темпераментними ритмами і ліричними пристрасними інтонаціями та захопили своєю невимушеною легкістю й імпровізацією. Авторами слів до пісень Івасюка були визнані метри української поезії – Дмитро Павличко, Дмитро Луценко, Ростислав Братунь, Богдан Стельмах, Олесь Гончар, Степан Пушик, хоча нерідко тести до власних пісень писав і сам композитор.
Хоча, варто зауважити, автор найпопулярніших українських шлягерів, Івасюк не був навіть членом Спілки композиторів України.
Не дивлячись на колосальну популярність, яку завоював Володимир Івасюк за свою таку недовгу творчу кар’єру, він продовжував творити дуже активно… За спогадами рідних, він завжди носів із собою портфель з нотами, адже натхнення могло «зловити» його будь-де, навіть на вулиці…
Відомо, що останні дні його життя були позначені активною роботою над оперою "Дарина" на історичну тематику (оригінальний твір із 30 пісень-арій, розрахованих на голос Софії Ротару). Однак, багато творів композитора після його смерті зникло безслідно…
Творче життя «незручного» Івасюка, звичайно, не було легким – його науковий керівник, композитор Кос-Анатольский, яких жахливо заздрив гучному успіху свого учня, добивається відраховування Володимира із консерваторії; вистава «Прапороносці» Львівського драмтеатру була удостоєна Шевченківської премії, однак ім’я автора музики – Володимира Івасюка – так і не з’явилась у списку лауреатів. Згодом, от-от маючи отримати премію імені Островського, композитор в останню мить дізнається, що премії йому не дадуть…
Життя композитора обірвалося, немов натягнута струна – лунко і боляче, зненацька і якось нелогічно…
Отже, 24 квітня 1979 року, опівдні, тридцятилітній Володимир Івасюк пішов зі своєї квартири у Львові в консерваторію і додому не повернувся. Минали дні, але жодної звістки не надходило. Аж 18 травня стало відомо, що в Брюховицькому лісі піді Львовом знайдено тіло Володимира.
22 травня відбувся похорон композитора, на який прийшло більше десяти тисяч чоловік. З Києва приїхали Юрій Рибчинський і Вадим Ільїн, з Чернівців – Назарій Яремчук і Левко Дутківський, з Волині – Василь Зінкевич і тріо Мареничів. Софія Ротару приїхати не змогла – була на гастролях у Росії, лише прислала вінок з живих білих квітів від себе і від ансамблю "Червона рута", який потім несли попереду процесії.
Труну несли на руках до самого цвинтаря. Символічно, що цей день прийшовся на 22 травня – дату, коли тіло Тараса Шевченка було перевезено із Петербурга в Канів. Похорони композитора перетворилися на справжню демонстрацію. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного – люди принесли їх іще більше. У місті невідомі розклеювали листівки зі словами «Усіх нас не перевішаєте!»
Обставини загибелі композитора так і залишилися не з’ясованими, хоча ніхто не вірив у тодішню версію офіційних органів, яку було опубліковано в пресі та вказано в свідоцтві про смерть Володимира Івасюка – самогубство.
Зрештою, лише через тридцять шість років після трагедії прокуратурою Львівщини була озвучена реальна причина смерті композитора – вбитий співробітниками КДБ.
Та хоча як радянська тоталітарна система не намагалися знищити голос і душу української землі – їй цього зробити не вдалося. Володимир Івасюк і понині лишається символом не тільки української музики, а й українського духу, сили та нескореності..